Хто вони: діти з особливими освітніми потребами?

Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, яка ґрунтується на принципі основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання. Це передбачає навчання в умовах закладу освіти, враховує індивідуальні особливості, рівень психофізичного розвитку кожного учня та унеможливлює будь-яку дискримінацію.

Метою інклюзивної освіти є забезпечення рівного доступу до якісної освіти в умовах загальноосвітнього простору, пристосованого до задоволення особливих освітніх потреб кожної дитини.

Згідно з законом України «Про освіту» особа, яка потребує додаткової постійної чи тимчасової підтримки в освітньому процесі з метою забезпечення її права на освіту, є особою з особливими освітніми потребами.

Згідно Бюджетного Кодексу України, субвенція в 2020 році спрямована на надання державної підтримки для здобуття освіти дітьми з особливими освітніми потребами таких категорій: сліпих; зі зниженим зором; глухих; зі зниженим слухом; з тяжкими порушеннями мовлення; із затримкою психічного розвитку; з порушеннями опорно-рухового апарату; з порушенням інтелектуального розвитку; зі складними порушеннями розвитку (зокрема й з розладами аутистичного спектра, зниженим зором і інтелектуальними порушеннями, зниженим слухом і інтелектуальними порушеннями, порушення опорно-рухового апарату і інтелектуальні порушення). Діти лише з вищезазначеними нозологіями мають особливі освітні потреби та потребують інклюзивного навчання. Інша категорія дітей, в тому числі з порушенням психологічного розвитку, порушенням поведінки, не підлягає інклюзивному навчанню. 

Наш світ не такий безхмарний та яскравий, як нам іноді хочеться його бачити і ми, люди, намагаємося закрити очі та не помічати деяких його особливостей, думаючи, що нас це не стосується і нам це не потрібно.

Ми маємо досвід європейських країн, де люди з особливими потребами вчаться, працюють, створюють сім’ї, виховують власних дітей. Нажаль, у нас це тільки поодинокі випадки. Багато хто із людей мають стереотипну думку, що таких дітей чи дорослих треба ізолювати від світу, аби інші не лякалися, не показували на них пальцем, не засуджували.

Сім’я та заклади освіти мають докласти максимум спільних зусиль аби навчити дітей толерантно поводитися з тими, у кого гірший зір, слух, хто не може ходити, розмовляти, хто бачить свій власний світ по іншому, хто гірше розуміє навчальний матеріал, але також має серце, переживає емоції і мріє. А також з повагою ставитися до тих дітей, хто трішки інакший, допомагати їм, підтримувати, дружити з ними та любити їх.

Кожна дитина має рівні права на життя та освіту. Слід пам’ятати, що особлива дитина – це не вирок, а виклик суспільству!